80 років від дня народження Вінграновського М.С.
Шановні колеги, до 80-річчя Миколи Вінграновського
освітянами нашого міста був розроблений чудовий
інформаційний ресурс. Можливо, він стане Вам в нагоді.
Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селі Богополі (тепер у складі міста Первомайськ) на Миколаївщині. Закінчивши 1955 року сільську середню школу, навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторському відділенні. Нa особисте запрошення видатного кінорежисера і письменника О. Довженка Вінграновський вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві, який закінчив 1960 року.
Перші поетичні публікації Вінграновського з'явилися 1957 року. У квітні 1961 року «Літературна газета» опублікувала велику добірку його творів. Наступного року побачила світ перша книжка Вінграновського «Атомні прелюди». Етапами творчого зростання стали для нього збірки «Сто поезій» (1967) та «Поезії» (1971). У 80-х роках вийшли книжки «На срібнім березі» (1982), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1981).
Поезії Вінграновського на тлі тогочасного літературного продукту відзначалися глибиною думки і довершеністю образів. Не випадково відомий літературознавець В. Моренець назвав його «першим з-поміж рівних у плеяді "шістдесятників"».
Важливою подією в українському літературному житті стала поява книжки інтимної лірики Вінграновського «Цю жінку я люблю» (1990), яка відкривалася віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...» Пізніше вийшли збірки поета «З обійманих тобою днів» (1993) та «Любове, не прощавай!» (1997). Він також відомий читачеві як автор творів для дітей.
Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то не- оплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відділенні ПЕН-клубу.
Помер Микола Вінграновський 26 травня 2004 року.
«Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, шоб поступитися місцем іншому... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу.
Але в цій непідлеглій стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все нестримно тяжіє. Це народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі — це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи далину злобі дня, традиції чи власному сентименту. Це щось більше, це те, чим живе його душа».
Інно, дуже цікаві матеріали, дякую. І також корисне посилання на сайт М.Вінграновського. Молодці - викладачі!
ВідповістиВидалити